Потяг до Мачу Пікчу

Мачу Пікчу

Перебуваючи на Мачу Пікчу, хочеться розбігтися, розправити крила, як у чеховській “Чайці”, злетіти і довго парити над цією кам’яною величчю, але вже не чайкою, а священним птахом Перу – Кондором.

Облетіти всі гори, злетіти вгору і каменем пірнути в долину – туди, де виблискує залізничний вокзал і шумить річка Урубамба. Шкода, що скасували вертолітні екскурсії над Мачу Пікчу – через те, що аж надто небезпечно тут літати… Мачу Пікчу народжує незрозумілу ейфорію і цілковите нерозуміння: як це могли побудувати люди на висоті чотири тисячі метрів? Але – про все по порядку.

Потяг до Мачу Пікчу відходив рівно по годинах – о 6:15 ранку, 28 травня 2006 року. Світило яскраве сонце, але стрілка термометра не піднімалася вище нуля. Така погода в умовах високогір’я. Днем палить сонце, але одразу ж з наступленням вечора температура різко падає, незалежно від пори року.

Стародавня столиця інків – Куско ще тільки прокидається, але таксисти на малятку Daewoo Tica вже розводять какофонію, наполегливо пропонуючи свої послуги. Міські служби прибирають сміття і розвішують чергові афіші з усміхненим кандидатом у президенти Аланом Гарсія і написами “Alan – presidente!”

До Мачу Пікчу можна добратися тільки двома способами – або на поїзді з Куско, або “стежкою інків”. Шлях Інків (Inca’s Trail) – це по суті похід, з нічлігами при мінусовій температурі в неопалюваних будинках місцевих жителів або наметах. По всій дорозі від джунглів до Куско вниз за течією ріки Урубамба розташована велика кількість кам’яних містечок-цитаделей.

Як думають учені, вони будувалися по обидві сторони річки, щоб захищати столицю інкської імперії від набігів лісових племен з джунглів. І цей парад кам’яних фортець з дивовижними назвами: Уаманмарка, Патальакта, Уіньай-Уайна, Бутамарка і Лун’ямарка – завершується найбільш величною і неповторною – Мачу Пікчу. Тобто, в дорозі є на що подивитися.

Похід Стежкою Інків сам по собі технічно досить нескладний. Але ті, хто обмежений у часі, вибирають чотиригодинну поїздку на поїзді. Три поїзда, з “різним” рівнем обслуговування, з проміжком у 15 хвилин виходять з вокзалу, щоб доставити туристів до місця їх паломництва – загубленого міста інків Мачу Пікчу.

Куско - cтародавня столиця інків

Куско розташований у долині серед гір, і якщо автомобільна дорога може петляти по гірських серпантинах, то залізниця із міста плавно піднімається вгору. Зигзагами. Тобто рух поїзда можна описати як рух вперед-назад-вперед.

Поїзд доїжджає до глухого кута, потім двері розчиняються, впускаючи у вагон пронизливий холод, назовні вистрибують провідники – і переставляють стрілки. У результаті поїзд рухається у зворотному напрямку, але під більш різким кутом вгору. І так доводиться рухатися вперед-назад, все вище і вище, поки Куско не ховається десь внизу.

Чотири години залізна дорога йде уздовж мальовничого берега гірської і гучної ріки Урубамба, яка вже після Мачу Пікчу впадає до Амазонки. Долина ріки оточена горами, порослими величезними кактусами, інколи на їх схилах можна помітити написи “Alan – presidente!” (Як їх умудрилися написати на такій висоті?!) І вже збляклі з роками заклики голосувати за інших людей – тих, які зараз або перебувають в міжнародному розшуку за фінансові махінації в особливо великих розмірах, або давно зійшли з перуанської політичної арени. З часом краєвид змінюється, поступаючись місцем вологим лісам – попереду джунглі.

Сліпить сонце, але поїзд іде весь час у тіні. Трохи позначається “горянка” – сорочі (sorojchi), і відчувають її не тільки туристи. Перуанці, що живуть в Лімі та інших містечках, розташованих на рівні моря, також відчувають нездужання у високогір’ї. Перепочинок, тупий біль в потилиці і важкість у ногах – ось основні симптоми гірської хвороби. Головний секрет, як уникнути її проявів – це плавно набирати висоту.

І навіть до Куско зі столиці краще добиратися автобусом, а не літаком, не йдучи на поводу у бажанні заощадити час. До того ж таку красу Перу неможливо побачити з повітря. Також слід заздалегідь запастися таблетками від sorojchi, вони так і називаються Sorojchi Pills, зроблені на основі кофеїну і аспірину і розріджують кров на висоті. Продаються в будь-якій аптеці. Коштують, звичайно, недешево, але здоров’я важливіше. До речі, цікаво спостерігати за тюбиками кремів, йогуртами та пластиковими пляшками, які при зміні рівня висоти то роздуваються, як на дріжджах, то вдавлюються, виробляючи химерні фігури.

Мешканці маленьких містечок, повз яких йде поїзд, готуються до зими, розкладаючи на просушування картоплю і гігантську кукурудзу (маїс) прямо на землю. Гарбуз, кукурудза, картопля, квасоля, шоколад, томати, арахіс, ананас, папайя, перець… Дивно, але батьківщина цих продуктів – Перу! І взагалі більше половини продуктів, що вживаються сьогодні, були культивовані в Андах. Навіть на Мачу Пікчу, помітивши знайомі лапаті листя, ми зрозуміли, що десь у глибині повинен ховатися кабачок або гарбузики.

Мачу Пікчу - його чарівність заворожує

Тим часом поїзд під’їжджає до Агуас Кальєнтесу – симпатичної зупинки всіх туристів, які їдуть на Мачу Пікчу. Саме тут продаються вхідні квитки – близько 10 доларів на людину. Через кілька десятків крутих підйомів в гору нарешті-то показується все те, що неодноразово траплялося на листівках – блакитне небо так низько, що здається, до нього можна дотягнутися рукою; перуанське пекуче сонце, високі гірські хребти і, немов долонями, оточене двома вершинами місто. Вершини носять імена Мачу (Старий) і Уайна (Юний) Пікчу. Вважається, що Мачу-Пікчу – найвдаліше рішення архітектурної споруди, вбудоване в природний ландшафт. І справді – це так!

Він зберігся повністю в тому вигляді, в якому його залишили жителі. Дослідники кажуть, що Мачу Пікчу був побудований в останні роки існування інкської імперії, можливо, вже під час приходу іспанців – відносно недавно, в XVI столітті. Місто було недобудоване – де-не-де лежать великі камені, кинуті, де довелося. Але що цікаво – аж до 1911 року, коли Мачу Пікчу був випадково відкритий американцем Хірамові Бінгамом, місто не згадувався ні в інків, ні в іспанців.

Загадок і питань багато. До нас дійшло не багато інформації – інки не винайшли писемності. Знаменита вузликова писемність (кіпу) марне, тому що до нас не дійшли ключі, за допомогою яких повинна розшифровуватися інформація. Вони обійшлися без цієї ознаки цивілізації, так само, як і не винайшли інших – наприклад, колеса і арки. Замість колеса вони використовували дерев’яні та кам’яні лотки, а от мости були підвісними. Навіщо будувати таке місто в останні дні держави? І чому так далеко від столиці? Як взагалі могли на такій висоті щось побудувати? Як доставляли камені (деякі під двадцять тонн) на таку висоту? Як складали свої плани, не винайшовши ні писемності, ні паперу? Як проводилися роботи з камінням без спеціальних інструментів?

По всій території комплексу – на терасах, де давні інки вирощували овочі, гуляють флегматичні лами. Можливо, їх сюди заганяють спеціально, щоб створювали “типову інкську” картинку. А одна навіть усміхнулася, та так, що досі згадуємо цю її хитру “усмішку”…

Лама - одвічний охоронець давньої фортеці інків

В місті є палац і численні будиночки зі спартанським оздобленням. Вчені вважають, що стародавній правитель зупинявся тут на короткий час: або рятуючись від наступу іспанських конкістадорів, або проводячи свою відпустку від державних справ. Є також ритуальні майданчики з фалічним символом (воістину дивно, що люди в різних точках планети обирали собі предмети схиляння однакової форми і значення); споруди, схожі на храми; грубі хатини з дахом із соломи для воїнів і навіть мавзолей з муміями в золотих ящиках. Спочатку, правда, знаходили тільки жіночі останки – спочатку вважалося, що Мачу Пікчу нібито місто обраних жінок. Але потім теорія неправдива, коли виявилося, що співвідношення чоловіків і жінок 50х50. А гарна була б легенда…

Але чим би не був у свій час Мачу Пікчу – цитаделлю, яка рятувала і віщувала набіги лісових племен; притулком Інки – правителя, під час наступу іспанців, одне очевидно – це місце мало велике значення у політичному житті інкської імперії. До речі, Толедо – перший президент Перу місцевого походження Кечуа, в 2001 році провів інавгурацію саме на Мачу Пікчу – дійсно шикарний був захід.

Ходьба по горах втомлює – але за чотири години можна все встигнути. Потяг до Куско назад йде переповнений – багато (в основному фотографи) проводять тут кілька днів: вранці, коли мало туристів, Мачу Пікчу особливо гарний. Суворий холодний пейзаж: контрастуючі за кольором яскраво-зелені тераси з молочним туманним серпанком порожнього раннього ранку.